Художній репортаж – гібридний жанр, який поєднує журналістику та літературу. Він виник майже півстоліття тому, але в Україні лише набуває своєї популярності. Дослідниця американської нової журналістики Марія Титаренко, перекладач польського літературного репортажу Остап Сливинський та головна редакторка видавництва «Човен» Олеся Яремчук нещодавно у львівській книгарні «Є» поговорили про специфіку українського та зарубіжного художнього репортажу, а також про складність балансування між фактом і вигадкою в тексті. «Правдивіше за життя».     Чи є право на вигадку? 

   Марія Титаренко: Характер. Звичайно, що його повністю вигадати не можна, бо це буде фікшн. Можна дотягнути, доліпити, підтінити. Але репортери американського нон-фікшну мали за право не довигадувати, а писати так, як є. Єдине, вони могли робити збірні образи. Якщо їм бракує чогось у характері певного героя, то вони могли вигадати. Американських авторів нон-фікшну Девід Ізон поділив на два табори – «етнографи» й письменники, які накладають фільтри на реальність. Так-от, етнографи пишуть про те, що тут відбувається зараз і не долучаються до реальності – Том Вульф, Гай Теліз, Труман Капоте і ін. А є ті, хто фільтрує дійсність, відповідно, вони могли робити збірні образи і перекроювати реальність (Джоан Дідіон, Нормагн Мейлер, Хантер Томпсон, Грегорі Данн). 

   Діалоги. В ідеалі – відтворювати діалог таким, яким він є. Але ви не можете написати весь діалог із героєм, якщо він триває три години. Тому починалася обробка записів. 

  Деталі. Їх дуже складно вигадати. Нон-фікшн автори деталі помічають. Відповідно, вони тренують спостережливість, спосіб опрацювання дійсності. У Америці є правило: «Дізнайся ім’я собаки». Тобто не вигадуй, а дізнайся, якщо можеш, і воно далі ляже тобі в текст. Деталі – це саме те, що нас занурює у репортаж, створює цей кінематографізм, ефект причетності, ніби ми не прочитали книгу, а подивились фільм. 

Сцени. Нон-фікшн автори могли або спресовувати дійсність, наприклад, сцени, які сталися в різні часи, могли ставити поруч. Тобто вони не вигадували, а реконструйовували наратив. 

   Сюжет. Вигадувати сюжет нон-фікшн автори не бралися. З ними автори працюють чисто. Ви або маєте бути на місці й відбути живу реальність, бо це, справді, щастя бути в той момент із тими людьми, або ви вигадуєте, і тоді це фікшн. 

   В Америці є автори, які відтінюють реальність, реконструйовують її. Скажімо, це Джоан Дідіон. Вона вважала, що працювати зі словами потрібно так, як працює фотограф зі світлом. Якщо ви бачите людину проти вікна – це тінь, силует, якщо ви інакше підійдете, то увиразните якісь риси. Вона вважала, що навіть порядок слів у реченні впливає на те, як ми сприймаємо текст. 

   Тома Вульфа найбільше звинувачують у його прийомі хамелеона – він перевтілювався у свого героя. Проводив зі своїми героями так багато часу, що починав розуміти, як цей герой думає. Том і дозволяв собі говорити від імені свого героя. 

   Теми й методи 

   Насправді тема художнього репортажу не настільки важлива, як ракурс висвітлення та експерименти з нарацією. А буде ваша історія про лісозаготівлі, чи про нового прем’єра – це другорядне. Водночас актуальності ніхто не відміняв. Але вона трішки поступатиметься арсеналу художніх технік, що здатні забезпечити цікавість до репортажу навіть тоді, коли події, описані в нім, давно минули. Тому чимало зразків цього жанру можна розглядати не лише як журналістику, а й літературу – щось вічно актуальне й про життя. 

   Найкращу мотивацію у цьому випадку дає нам польський журналіст, «король репортажу» Ришард Капусцінський: текст слід написати так, щоб навіть той, хто знає тему досконало, також здивувався. І зрозуміло, щоб зробити це, потрібно провести чимало часу з героями своїх репортажів. До речі, саме так і писав «Білу гарячку» польський журналіст Яцек Гуґо-Бадер, який спеціально жив із безхатьками, цілковито перейшовши на їхній спосіб життя – жебраючи, ночуючи просто неба, не миючись. Норвезька журналістка Осне Саєрстад кілька місяців мешкала під одним дахом з афганською родиною, ходила разом за покупками, у справах містом, носила паранджу, як тамтешні жінки. Ну, а засновник ґонзо-журналістики Хантер С. Томпсон створював репортажі у перервах між гуляннями й надмірним споживанням алкоголю – на серветках, обгортках, усьому, що потрапляло під руку. 

   Зрештою, всі ці способи досягли важливого ефекту – не лише точно зафіксували факти, а й допомогли жваво та емоційно осмислити їх, щоб створити в читачів матеріалу так званий ефект присутності. Можливо, саме завдяки цьому іноді важко стримати емоції, коли йдеться про війну на сході України, описану в репортажах зі збірок «Історія наживо» та «Війна. Життя de facto», й особливо – в книжці Єлізавети Гончарової «Десь поруч війна». 

   Як писати? 

   Коли ж ви все-таки наважились і хочете приєднатися до лав художніх репортажистів, тоді зверніть увагу на такі моменти: 

   1) Кожен репортаж має розповідати історію. І що майстерніше автор це зробить, то більшою є ймовірність того, що його прочитають. Останніми роками журналісти все більше уваги приділяють людським долям. Їхніми героями стають сусіди, випадкові перехожі, попутники в потязі (звернімо увагу на теми й персонажів текстів, поданих на конкурс «Самовидець»). Всі вони – прості люди, яких, на противагу відомим особистостям, більшість, а отже, їхні розповіді мають більше значення, ніж репортажі з життя «зірок». 

   2) Будь-яку історію можна висвітлити з різних ракурсів або об’єднати в одному. Це саме той прийом, до якого активно вдавалися представники нового журналізму в США 60–70 рр. ХХ століття на чолі з Томом Вулфом. Так, відкриття виставки картин художника Ікс можна подати його ж очима через інтерв’ю, з точки зору одного (а краще – кількох) відвідувачів, очима присутнього критика, самого репортера, а в ідеалі – поєднати ці точки зору для максимальної достовірності й різностороннього ефекту на читача. 

   3) В художньому репортажі важливим є вміння заінтригувати й залишити читача «голодним». У кінцевому підсумку він має замислитись над певною проблемою чи хоча б трішки інакше подивитися на звичний світ. 

   4) Присутність автора на місці подій відіграє першорядне значення. Не можна написати добрий репортаж з чиїхось слів. Ну добре, іноді можна, якщо пощастить. А загалом, коли журналіст не був – не бачив – не відчув атмосфери, то він ніколи не досягне максимальної правдивості у своєму тексті. 

   5) Для того, щоб підготувати якісний художній репортаж, нерідко потрібно… звільнитися з роботи. Фрілансеру, який не прив’язаний до однієї редакції, буде легше виїхати в певну країну чи місто в разі потреби. Також він може самостійно обирати суспільно-актуальні теми й шукати фінансування на свої журналістські проекти. 

   Жанр літератури факту зародився  в Америці у 1960-х роках. Появу художнього репортажу помітив журналіст Том Вулф. Він зібрав разом усі нетипові для того часу наративи і видав антологію, яку так і назвав «Нова журналістика». Щоправда, найцікавішим у збірці є не так першозразки нон-фікшну, як передмова. Репортер виклав у ній головні засади літератури факту, де з-поміж іншого є чотири базові правила: 1) синографічність — побудова сюжету картинка за картинкою, 2) деталізація, 3) голоси такі, якими ми їх чуємо 4) і, безумовно, факт.  

   Тому жанр і називається нон-фікшн, тобто не фікція. В американській журналістиці взагалі немає дискусій з приводу того, чи може журналіст собі дозволити вигадку. Не може, немає права. Лауреат Пулітцерівської премії Том Френч виробив метод полювання за інформацією для нон-фікшн тексту. Одне з його золотих правил звучить так: «Нічого не вигадуй, навіть вигадане стебло травинки — забагато». 

   Щоб написати хороший репортаж, варто пам’ятати про правило трьох «с», бути мухою на стіні і масштабувати історії. Насправді ж, єдиної інструкції немає, бо репортаж стосується чуття мови і сміливості експериментувати з текстом. Але корисні поради ніколи не зайві. Авторка репортажного проекту «Наші Інші» Олеся Яремчук на прикладах зі власного досвіду розповідає, чого варто уникати і про що натомість подбати, щоб не загубитися на шляху від ідеї до завершеного тексту. 

   Як обрати тему 

   Найцікавіші теми трапляються там, де на них найменше сподіваються. Польський репортер Маріуш Щиґел казав, що поганих тем немає, є погані репортери. Я працюю у жанрі повільної журналістики (наприклад, над проектом «Наші Інші»), не женуся за актуальними подіями. Теми, які обираю, не є подієвими; наприклад, пишу про національні меншини в різних куточках України. Тема має бути близькою і комфортною; найкраще шукати свою лінію, занурюватися в певну проблематику, не розпорошуючись на все інше. Важливо не бігти за натовпом, а писати на поклик серця. 

   Один із репортажів я писала в Румунії. Із цією країною межують три українські області, але ми мало про неї знаємо. Хотіла розповісти про конфлікт між молодшим і старшим поколінням, яке ще пам’ятає комуністичну партію. Але цей репортаж промовисто засвідчив, як можуть поламатися всі наперед вигадані плани. Я збиралася описати історію сім’ї, де дідусь прихильний до комуністичного режиму, а онук бореться за європейські демократичні права, була переконана, що зможу поспілкуватися з ними, натомість, в останній тиждень дідусь сказав, що погано почувається, і все перевернулося догори дриґом. Буває складно знайти контакти потрібних героїв закордоном. Також важливо хоча би базово розуміти мову країни, куди їдете. 

   Як на мене, репортаж має розповідати конкретну історію, подеколи історію однієї людини, і не узагальнювати. На Літакценті є текст Маріуша Щиґела, в якому репортаж він порівнює із краплинкою води, яка може розповісти про ціле море. 

   В оповіді варто рухатися від загального до конкретного, чітко визначитися, про що хочете написати. Водночас потрібно масштабувати тему: розповідаючи про конкретне, зачіпати глибші речі. «Де мама» — мій репортаж про останню єврейку в Бродах. Через історію однієї жінки я, однак, розповідаю трохи більше: про життя євреїв на західній Галичині і про долю єврейства після Другої світової війни в Україні. 

   Австрійський репортер Карл-Маркус Ґаус каже, що, перш ніж їхати на місце події, дізнається щонайбільше інформації, але опинившись там, мусить враз усе забути. Так і є: їхати на місце потрібно зі широко розплющеними очима, бути готовими сприймати все як нове і незнане, але ретельна підготовка так само важлива. 

   Робота в полі 

   Репортаж ніколи не можна запланувати на 100%. Є багато тонкощів і нюансів роботи в полі, які позначаються на майбутньому тексті. Наприклад, важливе перше знайомство із героєм. Інколи з людиною, про яку треба написати, є попередня домовленість, але часто — ні. 

   Пишучи, я керуюся правилом трьох «с»: спостерігати, співпереживати і слухати. Польська репортажистка Катажина Квятковська-  Москалевич каже, що репортаж — це короткотривала, але дружба. Треба бути емпатійними до людей, про яких пишемо, не наполохати їх. Інколи важливо стати мухою на стіні, тобто не виділятися зі загального контексту життя героїв. Якщо ідете у Святогірську лавру, не треба там бігати і всім казати, що пишете матеріал. Треба просто побути, посидіти, влитися в контекст і поспостерігати. Техніка — диктофон, фотоапарат — можуть тривожити людей, із якими спілкуємося. Як показує практика, все найцікавіше розповідають, коли диктофон вимкнений. Звісно, про запис треба попереджати, але не сунути диктофон під носа. Я одразу не викладаю техніку на стіл. Для мене первинна розмова, якщо ж треба сфотографувати, то після розмови прошу на це дозволу. Але люди зазвичай люблять бути задокументовані. 

   Важливо, в яких умовах спілкуватися з героями. Люди мають знаходитися в органічному для себе середовищі: дивно писати про священика, говорячи із ним у корчмі, хіба якщо у цьому є конкретний задум. Постановочних речей — розмов, фотографій — варто уникати, вони підтасовують реальність під те, що ми хочемо сказати. 

  Репортаж — це глибока розмова, яка не передбачає поспіху. На це не завжди є можливість, але інакше репортаж практично неможливий. Глибока історія не розповідається за перші 30 хвилин розмови. В репортажі люди часто говорять про свій біль, травми, і форсувати розмову, виманювати інформацію або тиснути на героїв — неприпустимо. 

   Військових не можна запитувати «Де тебе поранили? Де вбили твого друга?». Людина сама розкаже, що захоче. Водночас варто ставити не тільки конкретні питання, на які можна відповісти «так» чи «ні». Набагато продуктивніше просити так: «Розкажіть, будь ласка, про це більше». 

   Готуючи запитання, орієнтуйтеся на головну тему репортажу. Із цим буває непросто: коли я їздила до гагаузів на південь України, здавалося, що точно знаю, про що хотіла би написати. Потім повернулася додому, розшифрувала інтерв’ю і подумала: про що це все? Зібрані матеріали не вдалося поєднати наскрізної ниткою. Тому щонайчіткіше формулюйте тему і не забувайте про неї. Не бійтеся ставити героям питання, дотичні до головної теми. Навіть якщо людина розповідає щось зовсім інше, нагадуйте їй про головне. 

   Відповіді на побічні запитання (наприклад, «Ким ви мріяли стати в дитинстві?») показують, наскільки людина готова відкритися. Ці запитання допомагають налагодити емоційний зв’язок. Журналіст часто є також психотерапевтом: слухає і всотує чужу історію, а потім має з неї вийти. При цьому важливо не травмувати.  

   Із героями не варто дискутувати, вони — не опоненти і не суперники. Натомість іноді репортерові є сенс розповідати також про себе: коли людина розуміє, що репортер щирий і відкривається їй, спілкування поліпшується. Щоб зануритися у світ героя, можна робити те саме, що і він: якщо пишете про кухара, спечіть разом із ним хліб, якщо про рибалку, — поїдьте із ним на риболовлю. 

   Сприймайте не лише те, що вам хочуть розповісти, —  шукайте додаткові сенси. Спостерігайте. 

   Завершення розмови — це велика подяка за те, що людина поділилася своєю інформацію. З деякими героями я намагаюся підтримувати зв’язок і після того, як напишу текст. 

   Розмова може тривати багато годин, а то й кілька днів. Слухати варто довго і уважно, навіть якщо знаєте, що використаєте не все. Іноді у розповіді може знайтися маленька деталь, яка стане ключовою для тексту. Слухаючи, можна відчути, що певний момент є важливим в історії конкретної людини. Важливо давати людині подумати. Жива розмова може затягнутися і здаватиметься, що час втрачається намарно. Але немає нічого страшного, якщо герої не говорять щось аж надто ексклюзивне. 

  Робіть нотатки на місці. Пам’ять селективна і може із нами жартувати. Звертайте увагу на міміку, жести, на те, як людина говорить. Якщо до репортажу потрібні фотографії, добре, якщо фотографуватиме окрема людина, а не сам репортер. Спілкуватися і фотографувати одночасно неможливо. Так, безперечно, трапляється, але важливо, щоб репортер фокусувався на герої, потім це дозволить зробити образ людини у тексті живим, ореальнити його. Ідеться навіть про етику: якщо людина розповідає про особисті складні речі, неетично відволікатися на фотографування. 

   Що робити зі зібраним матеріалом? 

   Найважливіше — по поверненню додому не перемикатися на іншу діяльність, оскільки побачене і пережите ризикує втратити свої барви і відтінки. Треба зосередитися, розшифровувати максимально багато, перевіряти факти. Довіра до героїв необхідна, але уточнювати треба все одно. Буває, що герой може вигадати історію. За потреби можна шукати додаткову інформацію, яка би збагатила текст. 

   Композиція тексту в репортажі — це територія без правил, тут, на відміну від інформаційних жанрів, немає обмежень і чітких вимог. Потрібне чуття мови, тексту, розуміння, як його почати і закінчити. Уявіть, що відстань між вашим домом і роботою — 200 метрів і ви щодня ходите одним і тим самим маршрутом. В репортажі маршрути потрібно шукати щораз різні. Можна застосовувати інверсію — починати з кінця. Без експериментів із композицією якісний репортаж неможливий. 

  Історія складається з елементів, які потрібно правильно розташувати. Репортажеві потрібен заголовок. Він має зацікавлювати, бути смачним, влучним і метафоричним. Не варто гнатися за клікабельністю, але варто зважати, чи закликає заголовок прочитати історію. Підзаголовок — це стисле формулювання того, про що пишете. Я завжди намагаюся його формулювати, бо мені самій він пояснює, про що розкаже мій текст. Початок тексту має емоційно зачіпати, уводити в контекст, бути 3D-картинкою, переносити читача на місце подій. Далі варто розгортати сюжет, експериментувати зі структурою, можливо, додавати розділи. Інколи суцільний текст сприймається добре, подеколи ж його варто структурувати.   

Коли назбирано багато матеріалу, хочеться увесь його втиснути в текст. Але насправді, корисно фільтрувати і закінчити історію там, де читач ще не втомився. 

   Репортерська етика полягає в тім, щоб не оприлюднювати те, від чого героєві було би боляче. Я вважаю, що авторизувати текст загалом не потрібно, але якщо йдеться про якісь дуже сокровенні речі, то це просто по-людськи. Мій підхід — не нашкодити. Коли герої просять мене щось забрати із тексту, я зважую і, якщо можу, йду на поступки. Але втручання героя в текст має бути обмеженим. Іноді журналісту треба вміти стояти на своєму. 

   Щоб написати хороший репортаж, варто пам’ятати про правило трьох «с», бути мухою на стіні і масштабувати історії. Насправді ж, єдиної інструкції немає, бо репортаж стосується чуття мови і сміливості експериментувати з текстом. Але корисні поради ніколи не зайві. Авторка репортажного проекту «Наші Інші» Олеся Яремчук на прикладах зі власного досвіду розповідає, чого варто уникати і про що натомість подбати, щоб не загубитися на шляху від ідеї до завершеного тексту. 

   Початок 

   Початок мусить зацікавити, але не повинен одразу розповісти про все. Часом перша частина є як потиск: «Шлюбіце – це криваве та злодійське місто» (Влодзімєж Новак, «Адам з Евкою жили у раю»). 

Інколи через хвилину є непоспішною, зовсім банальною розповіддю: «Того дня, як завжди, Зенон К. вийшов із будинку вранці. Покрутився по ринку Рожицького. Потім постояв на Торговій. З неба падав сніг. Повз сунуло життя: люди серйозні та радісні, самотні або парами, деякі пари тримались за руки, інші сміялися. Він не пасував до цього місця. Сів у автобус і поїхав до похоронного бюро. Угода на його похорон була вже готова». (Ірена Моравська, «Покій для чужоземця»). 

   На початку можна поставити на факт і почати з основного: «Понад сорок років влада обіцяє мешканцям села Мисцова, що на його місці з’явиться озеро», – але багато читачів цією інформацією обмежиться, бо зрозуміє, що решту історії може собі уявити. 

   Можна почати інакше: «Ядвіга Новак із села Мисцова 40 років живе на вулкані», – але метафора вулкану як відповідника життєвої ситуації героїв вже є заїждженою. 

   Можна сказати ще інакше: «Ядвіга Новак каже, що 40 років є жінкою в ліквідації». 

   Але має бути дві умови, за яких перше речення може саме так звучати: 

а) Ядвіга Новак мусить саме так сказати; 

б) ми мусимо мати слух, щоб нам вдалося це почути. 

Репортаж має затягувати. Кожен наступний абзац має бути несподіванкою. 

Якщо не маємо чим здивувати читача, облишмо писати репортаж. Напишімо газетну замітку – їм належить право занотовувати очевидні речі. 

   Особлива деталь 

   У репортажі важливою є особлива деталь. Вона будує текст, є його основним полотном. Особлива деталь є міркою людини, допомагає їй запам’ятати історію. Особлива деталь привертає увагу читача. 

   Узагальнення – це вбивці репортажу. Щоби зрозуміти, якою важливою є деталь, достатньо перечитати речення, які розповідають про ту саму ситуацію: 

1. Познайомилися на роботі. 

2. Познайомилися на фабриці. 

3. Познайомились у фортепіанному цеху, де працювали в одному відділі. 

4. Познайомилися під час полірування клавіш. 

   Третє речення – це потрібна інформація, однак без витонченості. Четверте речення власне має ту деталь, яка притягує. Містить образну інформацію. До нього, звісно, треба додати, що історія відбувалася на фабриці фортепіано. 

Одне враження справляє речення, що комуністичний режим заборонив відомій письменниці писати і примусив її працювати на м’ясокомбінаті, а інше – що примусив четвертувати курей. 

   Автор мусить знати, чому пише: «Цілувались під кіоском», а чому: «Цілувалися біля кіоску з цибулею». 

Проте не можна переборщити з кількістю деталей. Читач, якщо з початку тексту має справу з деталями, несвідомо намагається їх запам’ятати. Бо підсвідомо вважає, що вони йому будуть потрібні під час читання. Думає, що репортер дає надмір деталей з певною ціллю. Якщо тої цілі нема, якщо репортер не знає, для чого вставив аж стільки деталей (а безпорадність автора в господарюванні над матеріалом легко відчути), читач знеохотиться і може відкинути текст. 

   Деталі – так. Але найважливіші. Найнесподіваніші. Вони мають радше просочуватися, аніж бути вилитими. У найкращих деталях буває метафора. Ришард Капусцінський в «Імперії» (зазирни! Розділ «Транссибірська, 58») розповідає про пересипання крупи митниками із Забайкалля. Про дріб’язковий контроль кожної зернини, що перевозять через радянський кордон. Зернятко крупи як метафора тоталітарної держави. 

На питання, що потрібно для написання доброго репортажу, можна відповісти, що слуху, вміння поєднувати факти, доброї пам’яті, великої працьовитості, але перш за все – як повторює Ганна Краль – організму, який може виробляти співчуття. 

   Кульмінація 

   Один із нас написав репортаж про чеського філософа Егона Бонді, який заснув із цигаркою і згорів разом із ліжком. Найбільше чеське інтернет-видання написало про подробиці смерті та про те, що філософ був альтерглобалістом, не мав телевізора, мобільного і стаціонарного телефону, нехтував благами цивілізації та споживацтвом. Під тією заміткою-некролом комп’ютерна система автоматично вмістила посилання: «Ліжка онлайн», «Чудовий вибір ліжок», «Шукаєш ліжка або матраси?». І це була найкраща кульмінація репортажу. 

Кульмінація є чимось, що надає текстові сьоме дно (так ми говоримо 20 років, відколи є журналістами). Добра кульмінація повинна на хвилину змусити читача завмерти. 

   Коли бідний перечитає останнє речення тексту (цитуємо когось, не пам’ятаємо кого), мусить думати про гроші, а спраглий – про воду. 

   Ось приклади кульмінацій трьох різних репортажів одного з нас: 

«Не ходить до місцевого костелу. Боїться, що сяде біля вбивці. Скаже йому: доброго дня. На знак миру потисне йому долоню». 

«Залишили собі кістку того пана, є в наших музейних колекціях. Може, комусь вона ще буде потрібна». 

«Затримка серцебиття. Кінець. Тиха ніч». 

Етика. Емоції.

   Суб’єктивізм 

   «Важливо зберігати здатність до переживання, аби існували речі, які можуть тебе здивувати, викликати шок. Важливо, аби не дійняла тебе страшна хвороба – байдужість», – занотував Ришард Капусцінський. Він відкрито писав про своє виснаження, біль, страх, про те, як йому холодно (гаряче) або як він дивиться в очі смерті. 

   Капусцінський казав, що репортер мусить бути людиною. Можна це викласти дещо по-іншому: репортер, по-перше, має бути людиною, а по-друге – людиною конкретної професії. Буває так, що це між собою конфліктує. Репортер інколи багато знає і хоче все написати, але, як людина, чує власний голос: зупинися, цієї інформації не давай до тексту, бо вб’єш цим свого героя. 

   Писати так, щоб не нашкодити. Весь секрет справжнього вартісного репортажу полягає у тому, що репортер не є диктофоном. Репортер збирає факти, зберігає кольори, враження, смаки, запахи, але перш за все емоції: людський страх, неспокій, жаль, лють, огиду. І людські сумніви. Цим усім репортер заповнює порожній простір, який має в собі саме для справи, про яку має писати. Тоді він теж має шанси на власні інтимні емоції: на особисте співчуття, неспокій, страх. 

   Емоції репортера, якщо вони не перетворюються на екзальтацію, можуть прислужитися текстові, дати йому необхідну напруженість. Це все, що репортер збирав разом і за чим спостерігав, врешті дозріває. Інколи це триває довго. Репортаж робиться протягом місяця або цілого року. Буває, що й довше. Це залежить від масштабу теми та об’єктивних труднощів. І лише коли справа в репортерові дозріє, те, що він пізнав, обдумав та пережив, пропонує читачеві. 

   Великі драми мусимо представляти стримано – це основне правило доброго писання. 

   Екзальтувати та виливати емоції може в тексті наш герой, але не ми. 

   Якщо пишемо про незвичайну історію двохсот польських дітей, викрадених гітлерівцями для розмноження арійської раси, які ніколи не повернулися до своїх родин, а нам вдалося кількох з них, через шістдесят років після війни, знайти – подумаймо, чи справді хочемо вжити в цьому тексті прикметника «незвичайний». 

   Якщо дехто з цих людей не хоче з нами розмовляти, то не пишімо, що «хоче, аби над їхньою пам’яттю лягла найважча плита, аби рана перестала кровоточити і спогади більше ніколи не проникали до свідомості» (оригінальна цитата). Напишімо, що перед нами грюкнули дверима. Або попросили доглядача, щоб сказав, що вони тут більше не живуть. 

   Читач витягне для себе власні висновки з поведінки наших героїв. 

   Літературна цінність Біблії – як стверджував Ісаак Сінґер – полягає в тому, що вона розповідає про те, що люди робили, а не про що думали. 

   «Слухаючи про їх воєнні поневіряння, нависаєш над прірвою страху і жахіття, голоду та насильства» (оригінальна цитата). Читач завдяки нашій розповіді має відчути, що нависає над «прірвою жахіть», не маємо йому говорити, які почуття він мусить мати. Читач теж розумний. 

   Не пишімо також, що «життя кожного з них є неймовірною розповіддю, яка не поміститься у крихітному форматі газеті» (оригінальна цитата), оскільки ми своєю розповіддю маємо доводити, що вона є неймовірною. Таке визначення має народитись у голові читача, а не в описі нашого репортажу. 

   А якщо чиєсь життя не вміщається у «крихітному форматі газети»? Тоді ми не вміємо для цієї газети писати. 

   Ще про екзальтацію.Якомога менше трьох крапок! 

   У винятковому обґрунтованому випадку – у кінці речення. Коли хочемо стишити голос. 

   Три крапки в середині речення – це якби ми зітхали і переривали нашу розповідь якимось ах-ох. 

Збігнєв Р. помер два роки тому, на що він має… відповідні документи. 

Збігнєв Р. помер два роки тому, на що він має відповідні документи. 

Показує своє… свідоцтво про смерть. 

Показує своє свідоцтво про смерть. 

Три крапки в середині речення – це так, ніби ми кричимо: «Увага! Зараз несподіване закінчення!». 

Три крапки в середині речення виявляють наш літературний смак. 

   Писання – це холодна точність. Кожне слово мусить бути зваженим без жодних почуттів, кожне слід вжити свідомо. 

Немає об’єктивного репортажу. Репортаж мусить бути суб’єктивним. 

   У структурі репортажу присутні елементи зарисовки, інтерв'ю, звіту, кореспонденції: оповідь, пряма мова, барвистий відступ, характеристика персонажів, історичний відступ і т.д. 

   Художній план репортажу виявляється також у принципі присутності 5 відчуттів: зору, слуху, смаку, запаху, дотику. Фактор почуттів є для цього жанру визначальним, бо найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію. Репортаж багато втратить, якщо буде перевантаженим інтелектуальними сентенціями, складними порівняннями, заплутаними емоціями. Завдання репортажу зробити так, щоб реципієнт сам усе бачив і чув. Не зрозумів (як в аналітичних), а саме відчув. Тому під час роботи над репортажем треба постійно фіксувати максимум деталей, які допоможуть відтворити атмосферу події. Ці деталі забуваються надзвичайно швидко. 

   За вивченням наслідків події репортаж споріднений з аналітичними жанрами, зокрема з журналістським розслідуванням, він також визначає сутність цілого напряму в журналістиці, іменованому "репортерський фільм". В його основі лежить невимушене спілкування журналіста зі співрозмовниками, показ сьогодення, що переплітається з минулим, драматургія епізоду, тривалого в часі, різноманітного за прийомами, але єдиного за стилем твору, де сам репортер виступає як людина, що добуває цікаві свідчення і факти, але не надто претендує на їх узагальнення. 

   Визначальною ж рисою репортажу є динамічна дія. Для репортера, на відміну від хронікера або оглядача, важливіше показати те, як розгортається на його очах подія, а не її підсумок. Звідси і виникають складності сюжетно-композиційної побудови репортажу. До них можна зарахувати: 

– вибір відображуваного відрізка події; 

– вибір і розміщення учасників події; 

– добір і розташування фактичного матеріалу в репортажі; 

– відбір і компонування найбільш яскравих епізодів для опису; 

– добір характерних деталей; 

– відбір авторських вражень. 

   Тому є певні правила для створення вдалого репортажу: 

- починати з видовищної сцени і переходити одразу до дії; 

- розподілити цитати по всьому тексту репортажу; 

- уникати нагромадження дат, цифр, технічних характеристик; 

- писати досить короткими фразами, особливо на початку та в кінці тексту; 

- використовувати дієслова у теперішньому часі; 

- надавати ритм телерепортажу, варіюючи плани – крупний, віддалений, середній); 

- концентруватися на конкретних людях, бажано на 1-2 персонах. 

  У репортажі ключова роль відводиться автору, оскільки він є розпорядником всієї дії. 

   Основне завдання журналіста — створення цілісного враження про епізод життя. «Журналістський репортаж, — відзначає В.В. Учонова, – вимагає достатньо жорсткого фокусування точки зору спостерігача, майстерного відбору і взаємопідпорядкування деталей спостереження з одночасною передачею безпосередніх відчуттів і асоціацій спостерігача-автора. У такому поєднанні достатньо суперечливих вимог криється, на нашу думку, творчий "нерв" специфічних складнощів жанру» репортажу. 

Журналіст, маючи у своєму розпорядженні різнорідні факти, спостереження, враження, думки, цікаві деталі, зарисовки з натури тощо, стикається з труднощами їх структурної організації. Одна з них зумовлена необхідністю «згортання» події до декількох найістотніших і значущих епізодів. Тільки в цьому випадку стає можливим показати певний «зріз» події. 

   У журналістській практиці вироблена стійка схема репортажного опису. Найчастіше репортаж будується на фабульній основі. При цьому колоритність репортажного опису залежить від удало помічених деталей, пейзажних і портретних замальовок, діалогів і т.п. 

Деталі надають репортажеві достовірності. Читачі переконуються, що журналіст насправді був на місці подій. Деталь додає наочності. Деталь впливає на почуття, бо відтворює атмосферу (картина на стіні, книга на столі тощо). 

   Спочатку дається заставка-замальовка (як правило, це картина місця події, яскравий життєвий епізод), за допомогою якої журналіст уводить читача в курс події. Роль такої заставки – залучення уваги реципієнта до матеріалу. Далі йде власне репортажний опис. Тут присутні різні відступи, діалоги з героями, власні авторські враження і т.п. Зі змістовної точки зору саме ці елементи здатні створити в репортажі так званий ефект присутності (цитати учасників події у теле- та радіорепотражі перетворюються на запис мовлення – синхрон). Прямо звертаючись до своїх читачів, авторові потрібно апелювати не тільки до їх розуму, але і до почуттів. В основній частині важливі і вдало підібрані деталі, і подробиці, за допомогою яких відтворюється відображувана дійсність. Для надання репортажному описові особливої динамічності необхідно, щоб у кожнім епізоді «проглядалась» дія, щоб учасники події постійно знаходилися в тісній взаємодії, щоб саме авторське ставлення до об'єкта мало активний характер. 

   У кінцівці автор повинен узагальнити свої враження, оцінки і думки. Висновок, як іноді і вступ, на телебаченні нерідко супроводжується стендапом на фоні місця події. Така структурно-композиційна схема репортажу при бажанні може бути видозмінена. Наприклад, репортаж можна побудувати на асоціативних зв'язках або на історичних паралелях. 

4. Види репортажу.Існує поділ репортажів на 3 групи: 

- подієві (новинні); 

- тематичні; 

- постановчі. 

   У першому випадку мова йде про показ реальної події, що протікає незалежно від репортера, завдання якого – якомога точно і досить докладно проінформувати про це. Визначальною є сама подія, її розвиток. 

   За способом відтворення події подієві репортажі можуть бути прямими (класично – репортаж зі спортивних змагань, урочистих засідань, концертів) – репортажі, що транслюються одночасно з подією, яка відбувається. Інша група – репортажі в запису – модифікований репортаж, зафіксований на певному носієві інформації, що характеризується переміщенням у часі та скороченням тривалості дійсної події. 

   За співвідношенням з подією розрізняють доподієві і післяподієві репортажі. 

   За прогнозованістю виокремлюють плановані репортажі, ситуаційні (репортаж із незапланованої події) та з екстреної ситуації (проблеми відображення події – швидке прибуття на місце дії, передача в редакцію до випуску). 

   У тематичному репортажі автор-журналіст підбирає об'єкт показу і події, що відбуваються, відповідно до заданої теми та ідеї твору. Цей вид репортажу ще називають "оглядовим", в інших випадках "проблемним" чи “аналітичним” (може містити міні-коментар). Такий репортаж найчастіше пов'язаний з показом цікавої для глядачів регулярної дії. Це може бути репортаж з міських вулиць про стан дорожнього руху або торгівлі, репортаж з майстерні художника, з цеху автомобільного заводу або з треку, де ці автомобілі випробуються, і т.п. Подією в цьому випадку можна вважати сам приїзд знімальної групи на об'єкт, сам факт показу буденного життя глядачеві. 

   Тематичний репортаж теж вимагає ґрунтовної сценарної підготовки, визначення ключових моментів дії і послідовності показу. Репортер стає учасником дії. Він є одночасно допитливим екскурсантом (на об'єкті) і почасти екскурсоводом (для глядачів), не підмінюючи однак тих, хто працює тут постійно і може дати більш глибокі і цікаві свідчення. Роль репортера – надати зібраній інформації популярної, захоплюючої форми. Репортаж в жодному разі не повинен бути стандартизованим. Гарного репортера відрізняє нестандартний погляд на що відбувається, уміння помітити в ньому цікаві для всіх подробиці. 

   Різновидом тематичного репортажу є так званий неподієвий (пізнавальний) репортаж, що не пов’язаний з актуальною одномоментною подією і допомагає реципієнтам вивчати життя в різних його проявах. Класичним зразком у західній журналістиці пізнавального репортажу є репортажі про життя тварин, екзотичні країни та ін. 

   В умовно названому постановчому репортажі журналіст відверто виступає організатором події. Цей метод одержав назву "змодельована ситуація". Можуть бути і ситуації, "спровокованої журналістом", але провокація – виклик до дій, що можуть мати важкі наслідки для того, хто провокує дію, а в репортажі подібне неприпустимо. Передбачається лише природна реакція людей на ті або інші пропоновані обставини.        Постановчий репортаж з’явився як самостійний жанр на початку 90-х рр. і друкувався під рубрикою “експеримент” (як метод вивчення дійсності був присутній і раніше, але тоді міг називатися нарисом, кореспонденцією, фельєтоном). 

  Виділення окремого різновиду постановчого репортажу пов’язане з акцентуванням на особливому методі роботи з матеріалом, що, в свою чергу, найбільше було зумовлене необхідність відповісти на актуальні інформаційні очікування сучасної аудиторії, орієнтованої на отримання “живої” та сенсаційної інформації. А сама мова про здійснення певного експерименту журналістом має елемент інтриги (кореспондент “МК”, що перевіряв роботу морга, видав себе за померлого і трохи не попав під ніж на розтині). Експеримент також може допомогти з’ясувати певні неточності, що виникли в питанні, приховані взаємозв’язки, що є характерною особливістю аналітичної журналістики. Експеримент може бути різним за ступенем складності: прості зводяться до запам’ятовування й описування спостережень над організованими явищами (Як я продавала косметику, продаж бананів...). Для складних експериментів необхідно розробити детальну схему проведення, прорахувати наслідки спланованих кроків, важливість їх для написання матеріалу. 

   Репортаж як синтетичний жанр належить до інформаційної журналістики, бо головна його мета – повідомлення про подію. Служба новин накладає на роботу журналіста-репортера суворі обмеження. По-перше, подія – не привід для викладу своєї особистої думки. Жодних оцінок. Факти і нічого більше. Необхідно давати об'єктивну і безсторонню інформацію. У цьому основне завдання. "Факти повинні бути представлені таким чином, щоб інформувати, а не переконувати, застерігає етичний кодекс американської телекомпанії “Сі-Бі-Ес”. – Коли мова йде про спірні питання, глядачі не повинні здогадуватися, яку сторону підтримує автор". Однак усе одно репортаж є найбільш сприятливим жанром інформаційної групи для вираження авторського “я”. 

   Є ще одна система градації різних типів репортажу, запропонована французькими вченими: 

- гарячий репортаж (про несподівану подію, про передбачувану подію, яку треба висвітлювати негайно і яка має несподіваний фінал); 

- теплий репортаж (про подію, яку починають висвітлювати в процесі її розвитку – на другий день катастрофи: організація допомоги або пошук причин катастрофи; про подію, яка триває в часі і яка може повторитися знову); 

- холодний репортаж (про події, відомі заздалегідь: слухання в суді, вихід книги, візит президента, вибори). З-поміж холодних репортажів вирізняються такі, які вертаються на сторінки преси певного числа щороку, їх називають вічнозеленими. Приміром: день незалежності, 1 вересня, перші заморозки, Новий рік, Різдво, щорічні премії тощо. Для теплого і холодного репортажів журналіст зазвичай має більше часу на підготовку. 

  Порада перша   

   Автор має бути очевидцем подій, що  описує. Правило обов'язкове й оскарженню не підлягає. Якщо ж мова йде про історичні події, написані у формі репортажу, то тут автор має сумлінно попрацювати з очевидцями, підручниками історії та архівними матеріалами (якщо є змога). Допоможуть також краєзнавчі музеї. 

   Порада друга 

  Виклад подій має бути послідовним. Ми не можемо починати нашу розповідь про подію з кінця, чи з середини. Інакше глядач чи читач, якого хочемо ознайомити з тим чи іншим явищем, нічого не зрозуміє. Отже, початок традиційний - назва події, дата та місце проведення, організатори... Далі -  за бажанням. 

  Порада третя 

   Репортаж не передбачає авторської оцінки. Якщо, наприклад, ми з вами пишемо про презентацію нової книги, то власні думки з цього приводу залишаємо за рамками репортажу. Для нас головне - висвітлити культурний захід. 

   Порада четверта. 

  Репортаж - то сукупність подій. Здається, зрозуміло )) 

  Порада п'ята 

  Репортаж має включати різноманітні точки зору на одну й ту саму подію. Скільки людей - стільки й думок. Намагаймося зібрати як позитивні, так і негативні враження присутніх від події чи явища. Це допоможе нашому майбутньому читачеві зробити для себе певні висновки про те, що ми показуємо йому. 

   Порада шоста 

   Робота має відповідати формату видання. Формат - це специфічний стиль подачі матеріалу, що характерний для будь - якого видання. Наприклад. У нас є банальна фраза : "До побачення". Наше завдання пристосувати її до формату дитячого журналу"Соняшник", офіційного вісника "Голос України", жіночого журналу "Ліза" та "Кримінальної хроніки".Дивимося, як це буде виглядати : для "Соняшника" : "Бувай",для урядового віснику : "На все добре, з повагою...",для жіночого журналу : "До завтрього,подруго!" й для хроніки "На все вам добре. Беспечного робочого дня!" 

   Порада сьома 

  Форма репортажу має відповідати змісту.Тобто, інформацію про візит до нашої країни делегації з Канади не можна подавати у формі розмови двох приятелів. А до дитячого журналу в репортаж зі свята Шкільного дзвоника виступ міністра освіти не впишеться аж ніяк. 

   Порада восьма. 

   Не нехтуйте деталями. Вони створюють читачеві / глядачеві ефект присутності на місті події. Голосне хропіння вашого сусіда на концерті органної музики, колір шалика дівчини з маршрутки... Варіантіав - хоч греблю гати. 

   Порада дев'ята 

  Не пишіть про сумнівні факти. Будь - яка інформація потребує перевірки. 

  Порада десята 

 Для репортажа обирайте цікаві й актуальні теми.